http://www.novinki.de

Ein Gedicht: Für Elena Fanajlova

Posted on 20. März 2023 by Marianna Kiyanovska, Susanne Frank, Viktoria Mironova
Ein Gedicht von Marianna Kiyanovska, gewidmet Elena Fanajlova. In Übersetzung von Viktoria Mironova und Susanne Frank.

Ein Gedicht von Marianna Kiyanovska mit Übersetzungen von Viktoria Mironova und Susanne Frank.

***

днесь Дніпро понесе кров ворожу

у смоленське болото

і зійдуться всі баби бочаровські

двадцять шість душ живих

та ще двадцять дві ні живі ні мертві

з тою кров'ю поговорити

 

ні піску там нема ні лугу самі мочарі

та імла та знизу студений холод

 

і побачать баби бочаровські що кров німа

нічого не чує ні про кого не мовить

тільки брижі хвилясті тою кров'ю ідуть

і кулі кулясті з неї вискакують

червонопері як окуні

будять сопух у надрах

 

а в кожної баби вдома

кіл із одним горшком -- посеред двора

двір із одним горшком -- довкола кола

під горшком одна гнила бадилина

на горшку одна голодна дитина

(або не одна)

 

обійдуть баби бочаровські

смоленське болото

закаляють кров'ю руки ноги

і трохи голови зсередини

бо в них де кров там і пісня

і завиє баба до баби

двадцять шість душ живих

та ще двадцять дві ні живі ні мертві

і так до других півнів (але наших, вкраїнських,

бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах

ні півнів, ні півників не бува)

 

В таку добу із болота,

Із чорної крові

Вийде постать білосніжна

У вінці терновім.

То не вийшла русалонька

Матері шукати.

Ані втоплена причинна,

На місяць зглядати.

Не русалонька блукає:

Пімста наша ходить,

Й сама не зна (адже пімста),

Що ворогу зробить.

Кров ворожа у болоті,

Кров -- у Чорнім морі.

Біла постать у скорботі,

Але з гнівом в горі.

Гніву праведного треба,

Щоб менше скучати,

Щоб усякчас, й опівночі,

Лихо звитягати.

 

побачать баби бочаровські

ту постать білу бліду

і подумають що то спішений вершник

а за ним блідий зеленавий кінь

який розкриває зів і волає: “Наблизься!”

 

і стануть баби бочаровські закаляні кров'ю

в саму трясовину заходити

вити кричати своїй Смерті а нашій пімсті казати

що їм тая кров як тридев'ята вода з тридесятого царства

якісь буряти чеченці якути мордва інгуші

(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)

і що говорити вони більше з тою кров'ю не хочуть

 

ну а пімста — як то часом з пімстою буває --

стане ходити мовчати і бабам бочаровським дивуватися

(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)

 

 

Все ходить пімста, з уст ні пари.

В болотах Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари

Ліг в Україні одпочить.

А з неба місяць сяє оком

Над багнами з кривавим соком,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з болота позринали

Бабів тих діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (драглі, слизь).

Зареготались нехрещені...

Скрізь над болотом галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Біжать до баб... Ті — нічичирк...

 

захочуть баби бочаровські похапати на руки своїх дітей

але кров принесена Дніпром у верхів'я від себе не пустить

треті півні запіють

і зімкнеться над заклятими головами смоленське болото

що пімсті й руку здіймати не треба

 

тоді сяде пімста у місячне човенце

та й обернеться перемогою

і Дніпро потече як і вічно тік

з кряжу до моря

 

а найостанніша бочаровська баба

яка спала і з усіма до болота не йшла

з лихою кров'ю не говорила

встане змучена з печі підніме дитину з горшка

наварить голодної юшки

усіма забута — та й добре

Übersetzung ins Russische

 

***

Елене Фанайловой

днесь Днепр отнесет вражью кровь

в смоленские топи

и сойдутся все бабы бочаровские

двадцать шесть душ живых

и еще двадцать две ни живые ни мертвые

говорить с тою кровью

 

ни песка там нет ни лужка тонь да трясина

да мгла да снизу студеная зыбь

 

и увидят бабы бочаровские что кровь немая

ничего не слышит ни о ком сказу не сказывает

только рябь раскоряченная тою кровью идет

да пули выпученные из нее выпрыгивают

красноперые будто окуни

будят зловоние в недрах

 

а у каждой бабы дома

кол с одним горшком -- посреди двора

двор с одним горшком -- вокруг кола

под горшком один гнилой стебеленок

на горшке один голодный ребенок

(або не один)

обойдут бабы бочаровские

смоленские топи

перепачкают кровью руки ноги

и немного головы изнутри

ведь у них где кровь там и песня

и завоет баба  бабе

двадцать шесть душ живых

и еще двадцать две ни живые ни мертвые

и так до вторых петухов (але наших, вкраїнських,

бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах

ні півнів, ні півників не бува)

 

В этот час из черной топи

Из несытой крови

Выйдет белая фигура

Да в венце терновом.

Не русалка мать родную

Ищет среди ночи.

Не утопшая дивчина

Под луной хохочет.

И не ведьма над водою:

То расплата ходит,

И сама она не знает,

Что с ней происходит.

Месть случается однажды

И на смерть карает.

Но расплата хуже мести

Врага пресмыкает.

Вражья кровь гниет меж топи,

Стынет -- в Черном море.

Белая фигура -- в скорби,

С гневом в лютом горе.

Гнева праведного надо,

Чтоб меньше скучалось,

Чтобы днем и ночью всюду

Нечисть побеждалась.

 

увидят бабы бочаровские

эту фигуру белую бледную

и подумают что это спешившийся всадник

а за ним бледный же зеленоватый конь

отверзающий  зев и вопиющий: “Подойди!”

и станут бабы бочаровские перепачканные кровью

в самую топь забредать

выть кричать своей Смерти а нашей пімсті расплате отвечать

что им эта кровь как тридевятая вода из тридесятого царства

какие-то буряты чеченцы якуты мордва ингуши

(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)

и что говорить они больше с той кровью желать не желают

ну а расплата — как оно иногда с расплатой бывает --

станет ходить молчать и бабам бочаровским удивляться

(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)

Расплата  как немая бродит.

В болотах мертвый Днепр, худой:

Ветр в Украине верховодит,

Развеяв тучи над водой.

Здесь -- с неба месяц светит оком

Над грязью сплошь с кровавым соком,

Вокруг, как в ухе, все молчит.

Но вдруг  — из твани повсплывали,

Тех баб младенцы, хохоча --

Из недр болота, не с Днепра

Кричат: «Погреться нам пора!»

Вопят: «От скуки мы устали!

Взошло уж солнце!» Стон сыча.

Загоготала нехристь... Брезжит.

Над топью вскрики, гам, галдеж.

Бегут, Орда их словно режет,

К тем бабам... Те — молчат... Так что ж...

захотят бабы бочаровские похватать на руки своих детей

но кровь принесенная Днепром в верховья от себя не отпустит

третьи петухи пропоют

и сомкнутся над заклятыми головами смоленские топи

так что расплате и руку поднимать не надобно

и тогда сядет наша пімста расплата в лунный челнок

в місячне човенце

и превратится в победу

и Днепр потечет как и вечно тек

с кряжа к морю

а самая последняя бочаровская баба

которая спала и с остальными к болоту не шла

со злою проклятой кровью не говорила

встанет измученная с печи подномет ребенка с горшка

наварит голодной ухи

всеми забытая —  вот и ладно

von Viktoria Mironova

Übersetzung ins Deutsche

 

***

Für Elena Fanajlova

Heut wird der Dnjepr das Feindesblut

in die Smolensker Sümpfe tragen

und alle Bočarover Weiber werden zusammenkommen

sechsundzwanzig lebende Seelen

und noch zweiundzwanzig weitere weder lebendig noch tot

zu sprechen mit diesem Blut

 

keinen Sand gibt es dort, keine Wiese nur ein Moor

und Dunst und ein kaltes Strömen von unten

 

und die Bočarover Weiber werden sehen, dass das Blut stumm ist

und nichts hört und von niemandem etwas erzählt

nur das vom Blut gespreizte Gekräusel im Wasser

runde Kugeln quellen aus ihm hervor

rotflossig wie Barsche

wecken Gestank aus den Tiefen

 

jedes Weib hat zu Hause

einen Pflock mit einem Topf – mitten im Hof

einen Hof mit einem Topf - um den Pflock

unter dem Topf ein fauler Stängel

auf dem Topf ein hungriger Bengel (oder mehr als eins)

die Bočarover Weiber werden herumgehen

die Smolensker Sümpfe

werden ihre Hände und Füße mit Blut beschmieren

und ein bisschen den Kopf von innen

Denn wo Blut ist, da ist auch ein Lied

und Weiber klagen mit Weibern

sechsundzwanzig lebendige Seelen

und zweiundzwanzig weitere, weder tot noch lebendig

und so weiter bis zu den zweiten Hähnen (aber unseren, den ukrainischen

denn dort, im Sumpf, auf den Feuchtwiesen und in den Dörfern

gibt es weder Hähne, noch Fette Henne).

 

In dieser Stunde wird aus dem schwarzen Sumpf

Aus dem ungestillten Blut

Eine weiße Gestalt auftauchen

Mit einer Dornenkrone.

Keine Meerjungfrau

Die nach ihrer Mutter sucht mitten in der Nacht.

Keine ertrunkene Jungfrau

die unter dem Mond lacht.

Und keine Hexe über dem Wasser:

Hier geht die Vergeltung,

Und sie selbst weiß nicht

Was mit ihr geschieht.

Die Rache geschieht einfach eines Tages

Und straft zu Tode.

Doch Vergeltung ist schlimmer als Rache

Der Feind kriecht zu Kreuze.

Des Feindes Blut verfault im Sumpf,

Erstarrt -- im Schwarzen Meer.

Die weiße Gestalt -- in Trauer,

Mit Zorn im grimmigen Kummer.

Gerechter Zorn ist vonnöten,

damit weniger gelitten wird,

Damit Tag und Nacht überall

Das Böse besiegt wird.

 

die Bočarover Weiber werden erblicken

die blasse bleiche Gestalt

und denken, es sei ein eiliger Reiter

und hinter ihm ein fahles grünliches Pferd

das seinen Schlund öffnet und wiehert: "Komm her!"

und die Bočarover Weiber, blutüberströmt,

werden tief hineinziehen in den Sumpf

heulen und wehklagen über ihren Tod und um der Vergeltung zu antworten

dass dieses Blut wie Zauberwasser aus dem Märchenreich sei

irgendwelche Burjaten, Tschetschenen, Jakuten, Mordovas, Inguscheten

(obwohl Mordovas, d.h. Mokscha, und Jerzya - das ist ja der Sumpf neben ihnen)

und dass sie mit diesem Blut nicht mehr reden wollen

und die Vergeltung - wie das manchmal mit der Vergeltung ist -

wird verstummen und sich wundern über die Bočarover Weiber

(denn auch wenn sie im Sumpf sind, tragen sie alle Pelzmäntel)

Vergeltung  wandelt umher wie eine Stumme.

In den Sümpfen der tote Dnjepr, elend:

Der Wind führt die Ukraine,

Verweht die Wolken über dem Wasser.

Hier - vom Himmel funkelt der Mond mit seinem Auge

Über dem Schlamm voller blutigem Saft,

Ringsum, wie in einem Ohr, ist alles still.

Doch plötzlich - tauchten sie auf aus dem Schlamm,

Dieser Weiber Balge, lachend --

Aus dem tiefsten Sumpf, nicht vom Dnjepr

Schreien sie: "Zeit, uns aufzuwärmen!"

Wimmern: "Wir haben die Langeweile satt!

Die Sonne ist schon aufgegangen!" Die Eule seufzt.

Gackert die Gottlose...  Schimmert.

Über dem Sumpf Schreie, Zetern, Gezeter.

Sie eilen herbei, die Horde mordet sie buchstäblich,

Zu den Weibern... Sie - schweigen ... Was soll's...

die Bočarover Weiber werden ihre Kinder auf den Arm nehmen wollen

aber das Blut, das der Dnjepr in den Oberlauf gebracht hat, wird sie nicht loslassen

der dritte Hahn wird krähen

und die Sümpfe von Smolensk werden sich über den verfluchten Köpfen schließen

so dass die Vergeltung nicht einmal die Hand zu erheben braucht

und dann wird unser Zahlmeister Vergeltung sich in einen mondbeschienenen Kahn setzen

in eine Mondfähre

und wird sich in einen Sieg verwandeln

und der Dnjepr wird fließen, wie er immer geflossen ist

vom Gebirgskamm zum Meer

und das allerletzte Bočarover Weib

die geschlafen hat und nicht mit den anderen zum Sumpf gegangen war

nicht mit bösem verfluchtem Blut gesprochen hat

wird erschöpft aufstehen vom Herd

das Kind vom Topf nehmen

wird kochen eine dünne Fischsuppe

von allen vergessen - das ist in Ordnung so.

Metapher für „Tod“ im Volksglauben

von Susanne Frank

Das Beitragsbild ist von Elisabeth Bauer und bildet mit den anderen Beiträgen des Ukraine-Spezials eine Einheit in Form der Fotoserie “Ukrainisches Berlin: Die Stadt als gelb-blauer Symbolraum”.

Ein Gedicht: Für Elena Fanajlova - novinki
Redak­tion „novinki“

Hum­boldt-Uni­ver­sität zu Berlin
Sprach- und lite­ra­tur­wis­sen­schaft­liche Fakultät
Institut für Slawistik
Unter den Linden 6
10099 Berlin

Ein Gedicht: Für Elena Fanajlova

Ein Gedicht von Mari­anna Kiya­novska mit Über­set­zungen von Vik­toria Miro­nova und Susanne Frank.

***

днесь Дніпро понесе кров ворожу

у смоленське болото

і зійдуться всі баби бочаровські

двадцять шість душ живих

та ще двадцять дві ні живі ні мертві

з тою кров’ю поговорити

 

ні піску там нема ні лугу самі мочарі

та імла та знизу студений холод

 

і побачать баби бочаровські що кров німа

нічого не чує ні про кого не мовить

тільки брижі хвилясті тою кров’ю ідуть

і кулі кулясті з неї вискакують

червонопері як окуні

будять сопух у надрах

 

а в кожної баби вдома

кіл із одним горшком – посеред двора

двір із одним горшком – довкола кола

під горшком одна гнила бадилина

на горшку одна голодна дитина

(або не одна)

 

обійдуть баби бочаровські

смоленське болото

закаляють кров’ю руки ноги

і трохи голови зсередини

бо в них де кров там і пісня

і завиє баба до баби

двадцять шість душ живих

та ще двадцять дві ні живі ні мертві

і так до других півнів (але наших, вкраїнських,

бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах

ні півнів, ні півників не бува)

 

В таку добу із болота,

Із чорної крові

Вийде постать білосніжна

У вінці терновім.

То не вийшла русалонька

Матері шукати.

Ані втоплена причинна,

На місяць зглядати.

Не русалонька блукає:

Пімста наша ходить,

Й сама не зна (адже пімста),

Що ворогу зробить.

Кров ворожа у болоті,

Кров – у Чорнім морі.

Біла постать у скорботі,

Але з гнівом в горі.

Гніву праведного треба,

Щоб менше скучати,

Щоб усякчас, й опівночі,

Лихо звитягати.

 

побачать баби бочаровські

ту постать білу бліду

і подумають що то спішений вершник

а за ним блідий зеленавий кінь

який розкриває зів і волає: “Наблизься!”

 

і стануть баби бочаровські закаляні кров’ю

в саму трясовину заходити

вити кричати своїй Смерті а нашій пімсті казати

що їм тая кров як тридев’ята вода з тридесятого царства

якісь буряти чеченці якути мордва інгуші

(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)

і що говорити вони більше з тою кров’ю не хочуть

 

ну а пімста — як то часом з пімстою буває –

стане ходити мовчати і бабам бочаровським дивуватися

(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)

 

 

Все ходить пімста, з уст ні пари.

В болотах Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари

Ліг в Україні одпочить.

А з неба місяць сяє оком

Над багнами з кривавим соком,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з болота позринали

Бабів тих діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (драглі, слизь).

Зареготались нехрещені…

Скрізь над болотом галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Біжать до баб… Ті — нічичирк…

 

захочуть баби бочаровські похапати на руки своїх дітей

але кров принесена Дніпром у верхів’я від себе не пустить

треті півні запіють

і зімкнеться над заклятими головами смоленське болото

що пімсті й руку здіймати не треба

 

тоді сяде пімста у місячне човенце

та й обернеться перемогою

і Дніпро потече як і вічно тік

з кряжу до моря

 

а найостанніша бочаровська баба

яка спала і з усіма до болота не йшла

з лихою кров’ю не говорила

встане змучена з печі підніме дитину з горшка

наварить голодної юшки

усіма забута — та й добре

Über­set­zung ins Russische

 

***

Елене Фанайловой

днесь Днепр отнесет вражью кровь

в смоленские топи

и сойдутся все бабы бочаровские

двадцать шесть душ живых

и еще двадцать две ни живые ни мертвые

говорить с тою кровью

 

ни песка там нет ни лужка тонь да трясина

да мгла да снизу студеная зыбь

 

и увидят бабы бочаровские что кровь немая

ничего не слышит ни о ком сказу не сказывает

только рябь раскоряченная тою кровью идет

да пули выпученные из нее выпрыгивают

красноперые будто окуни

будят зловоние в недрах

 

а у каждой бабы дома

кол с одним горшком – посреди двора

двор с одним горшком – вокруг кола

под горшком один гнилой стебеленок

на горшке один голодный ребенок

(або не один)

обойдут бабы бочаровские

смоленские топи

перепачкают кровью руки ноги

и немного головы изнутри

ведь у них где кровь там и песня

и завоет баба  бабе

двадцать шесть душ живых

и еще двадцать две ни живые ни мертвые

и так до вторых петухов (але наших, вкраїнських,

бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах

ні півнів, ні півників не бува)

 

В этот час из черной топи

Из несытой крови

Выйдет белая фигура

Да в венце терновом.

Не русалка мать родную

Ищет среди ночи.

Не утопшая дивчина

Под луной хохочет.

И не ведьма над водою:

То расплата ходит,

И сама она не знает,

Что с ней происходит.

Месть случается однажды

И на смерть карает.

Но расплата хуже мести

Врага пресмыкает.

Вражья кровь гниет меж топи,

Стынет – в Черном море.

Белая фигура – в скорби,

С гневом в лютом горе.

Гнева праведного надо,

Чтоб меньше скучалось,

Чтобы днем и ночью всюду

Нечисть побеждалась.

 

увидят бабы бочаровские

эту фигуру белую бледную

и подумают что это спешившийся всадник

а за ним бледный же зеленоватый конь

отверзающий  зев и вопиющий: “Подойди!”

и станут бабы бочаровские перепачканные кровью

в самую топь забредать

выть кричать своей Смерти а нашей пімсті расплате отвечать

что им эта кровь как тридевятая вода из тридесятого царства

какие-то буряты чеченцы якуты мордва ингуши

(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)

и что говорить они больше с той кровью желать не желают

ну а расплата — как оно иногда с расплатой бывает –

станет ходить молчать и бабам бочаровским удивляться

(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)

Расплата  как немая бродит.

В болотах мертвый Днепр, худой:

Ветр в Украине верховодит,

Развеяв тучи над водой.

Здесь – с неба месяц светит оком

Над грязью сплошь с кровавым соком,

Вокруг, как в ухе, все молчит.

Но вдруг  — из твани повсплывали,

Тех баб младенцы, хохоча –

Из недр болота, не с Днепра

Кричат: «Погреться нам пора!»

Вопят: «От скуки мы устали!

Взошло уж солнце!» Стон сыча.

Загоготала нехристь… Брезжит.

Над топью вскрики, гам, галдеж.

Бегут, Орда их словно режет,

К тем бабам… Те — молчат… Так что ж…

захотят бабы бочаровские похватать на руки своих детей

но кровь принесенная Днепром в верховья от себя не отпустит

третьи петухи пропоют

и сомкнутся над заклятыми головами смоленские топи

так что расплате и руку поднимать не надобно

и тогда сядет наша пімста расплата в лунный челнок

в місячне човенце

и превратится в победу

и Днепр потечет как и вечно тек

с кряжа к морю

а самая последняя бочаровская баба

которая спала и с остальными к болоту не шла

со злою проклятой кровью не говорила

встанет измученная с печи подномет ребенка с горшка

наварит голодной ухи

всеми забытая —  вот и ладно

von Vik­toria Mironova

Über­set­zung ins Deutsche

 

***

Für Elena Fanajlova

Heut wird der Dnjepr das Feindesblut

in die Smo­lensker Sümpfe tragen

und alle Boča­rover Weiber werden zusammenkommen

sechs­und­zwanzig lebende Seelen

und noch zwei­und­zwanzig wei­tere weder lebendig noch tot

zu spre­chen mit diesem Blut

 

keinen Sand gibt es dort, keine Wiese nur ein Moor

und Dunst und ein kaltes Strömen von unten

 

und die Boča­rover Weiber werden sehen, dass das Blut stumm ist

und nichts hört und von nie­mandem etwas erzählt

nur das vom Blut gespreizte Gekräusel im Wasser

runde Kugeln quellen aus ihm hervor

rot­flossig wie Barsche

wecken Gestank aus den Tiefen

 

jedes Weib hat zu Hause

einen Pflock mit einem Topf – mitten im Hof

einen Hof mit einem Topf – um den Pflock

unter dem Topf ein fauler Stängel

auf dem Topf ein hung­riger Bengel (oder mehr als eins)

die Boča­rover Weiber werden herumgehen

die Smo­lensker Sümpfe

werden ihre Hände und Füße mit Blut beschmieren

und ein biss­chen den Kopf von innen

Denn wo Blut ist, da ist auch ein Lied

und Weiber klagen mit Weibern

sechs­und­zwanzig leben­dige Seelen

und zwei­und­zwanzig wei­tere, weder tot noch lebendig

und so weiter bis zu den zweiten Hähnen (aber unseren, den ukrainischen

denn dort, im Sumpf, auf den Feucht­wiesen und in den Dörfern

gibt es weder Hähne, noch Fette Henne).

 

In dieser Stunde wird aus dem schwarzen Sumpf

Aus dem unge­stillten Blut

Eine weiße Gestalt auftauchen

Mit einer Dornenkrone.

Keine Meer­jung­frau

Die nach ihrer Mutter sucht mitten in der Nacht.

Keine ertrun­kene Jungfrau

die unter dem Mond lacht.

Und keine Hexe über dem Wasser:

Hier geht die Vergeltung,

Und sie selbst weiß nicht

Was mit ihr geschieht.

Die Rache geschieht ein­fach eines Tages

Und straft zu Tode.

Doch Ver­gel­tung ist schlimmer als Rache

Der Feind kriecht zu Kreuze.

Des Feindes Blut ver­fault im Sumpf,

Erstarrt – im Schwarzen Meer.

Die weiße Gestalt – in Trauer,

Mit Zorn im grim­migen Kummer.

Gerechter Zorn ist vonnöten,

damit weniger gelitten wird,

Damit Tag und Nacht überall

Das Böse besiegt wird.

 

die Boča­rover Weiber werden erblicken

die blasse bleiche Gestalt

und denken, es sei ein eiliger Reiter

und hinter ihm ein fahles grün­li­ches Pferd

das seinen Schlund öffnet und wie­hert: “Komm her!”

und die Boča­rover Weiber, blutüberströmt,

werden tief hin­ein­ziehen in den Sumpf

heulen und weh­klagen über ihren Tod und um der Ver­gel­tung zu antworten

dass dieses Blut wie Zau­ber­wasser aus dem Mär­chen­reich sei

irgend­welche Bur­jaten, Tsche­tschenen, Jakuten, Mordovas, Inguscheten

(obwohl Mordovas, d.h. Mok­scha, und Jerzya – das ist ja der Sumpf neben ihnen)

und dass sie mit diesem Blut nicht mehr reden wollen

und die Ver­gel­tung – wie das manchmal mit der Ver­gel­tung ist -

wird ver­stummen und sich wun­dern über die Boča­rover Weiber

(denn auch wenn sie im Sumpf sind, tragen sie alle Pelzmäntel)

Ver­gel­tung  wan­delt umher wie eine Stumme.

In den Sümpfen der tote Dnjepr, elend:

Der Wind führt die Ukraine,

Ver­weht die Wolken über dem Wasser.

Hier – vom Himmel fun­kelt der Mond mit seinem Auge

Über dem Schlamm voller blu­tigem Saft,

Ringsum, wie in einem Ohr, ist alles still.

Doch plötz­lich – tauchten sie auf aus dem Schlamm,

Dieser Weiber Balge, lachend –

Aus dem tiefsten Sumpf, nicht vom Dnjepr

Schreien sie: “Zeit, uns aufzuwärmen!”

Wim­mern: “Wir haben die Lan­ge­weile satt!

Die Sonne ist schon auf­ge­gangen!” Die Eule seufzt.

Gackert die Gott­lose…  Schimmert.

Über dem Sumpf Schreie, Zetern, Gezeter.

Sie eilen herbei, die Horde mordet sie buchstäblich,

Zu den Wei­bern… Sie – schweigen … Was soll’s…

die Boča­rover Weiber werden ihre Kinder auf den Arm nehmen wollen

aber das Blut, das der Dnjepr in den Ober­lauf gebracht hat, wird sie nicht loslassen

der dritte Hahn wird krähen

und die Sümpfe von Smo­lensk werden sich über den ver­fluchten Köpfen schließen

so dass die Ver­gel­tung nicht einmal die Hand zu erheben braucht

und dann wird unser Zahl­meister[1] Ver­gel­tung sich in einen mond­be­schie­nenen Kahn setzen

in eine Mondfähre

und wird sich in einen Sieg verwandeln

und der Dnjepr wird fließen, wie er immer geflossen ist

vom Gebirgs­kamm zum Meer

und das aller­letzte Boča­rover Weib

die geschlafen hat und nicht mit den anderen zum Sumpf gegangen war

nicht mit bösem ver­fluchtem Blut gespro­chen hat

wird erschöpft auf­stehen vom Herd

das Kind vom Topf nehmen

wird kochen eine dünne Fischsuppe

von allen ver­gessen – das ist in Ord­nung so.

[1] Meta­pher für „Tod“ im Volksglauben

von Susanne Frank

Das Bei­trags­bild ist von Eli­sa­beth Bauer und bildet mit den anderen Bei­trägen des Ukraine-Spe­zials eine Ein­heit in Form der Foto­serie “Ukrai­ni­sches Berlin: Die Stadt als gelb-blauer Sym­bol­raum”.