Ein Gedicht: Für Elena Fanajlova
Ein Gedicht von Marianna Kiyanovska mit Übersetzungen von Viktoria Mironova und Susanne Frank.
***
днесь Дніпро понесе кров ворожу
у смоленське болото
і зійдуться всі баби бочаровські
двадцять шість душ живих
та ще двадцять дві ні живі ні мертві
з тою кров’ю поговорити
ні піску там нема ні лугу самі мочарі
та імла та знизу студений холод
і побачать баби бочаровські що кров німа
нічого не чує ні про кого не мовить
тільки брижі хвилясті тою кров’ю ідуть
і кулі кулясті з неї вискакують
червонопері як окуні
будять сопух у надрах
а в кожної баби вдома
кіл із одним горшком – посеред двора
двір із одним горшком – довкола кола
під горшком одна гнила бадилина
на горшку одна голодна дитина
(або не одна)
обійдуть баби бочаровські
смоленське болото
закаляють кров’ю руки ноги
і трохи голови зсередини
бо в них де кров там і пісня
і завиє баба до баби
двадцять шість душ живих
та ще двадцять дві ні живі ні мертві
і так до других півнів (але наших, вкраїнських,
бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах
ні півнів, ні півників не бува)
В таку добу із болота,
Із чорної крові
Вийде постать білосніжна
У вінці терновім.
То не вийшла русалонька
Матері шукати.
Ані втоплена причинна,
На місяць зглядати.
Не русалонька блукає:
Пімста наша ходить,
Й сама не зна (адже пімста),
Що ворогу зробить.
Кров ворожа у болоті,
Кров – у Чорнім морі.
Біла постать у скорботі,
Але з гнівом в горі.
Гніву праведного треба,
Щоб менше скучати,
Щоб усякчас, й опівночі,
Лихо звитягати.
побачать баби бочаровські
ту постать білу бліду
і подумають що то спішений вершник
а за ним блідий зеленавий кінь
який розкриває зів і волає: “Наблизься!”
і стануть баби бочаровські закаляні кров’ю
в саму трясовину заходити
вити кричати своїй Смерті а нашій пімсті казати
що їм тая кров як тридев’ята вода з тридесятого царства
якісь буряти чеченці якути мордва інгуші
(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)
і що говорити вони більше з тою кров’ю не хочуть
ну а пімста — як то часом з пімстою буває –
стане ходити мовчати і бабам бочаровським дивуватися
(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)
Все ходить пімста, з уст ні пари.
В болотах Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари
Ліг в Україні одпочить.
А з неба місяць сяє оком
Над багнами з кривавим соком,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з болота позринали
Бабів тих діти, сміючись.
«Ходімо гріться! — закричали. —
Зійшло вже сонце!» (драглі, слизь).
Зареготались нехрещені…
Скрізь над болотом галас, зик.
Орда мов ріже. Мов скажені,
Біжать до баб… Ті — нічичирк…
захочуть баби бочаровські похапати на руки своїх дітей
але кров принесена Дніпром у верхів’я від себе не пустить
треті півні запіють
і зімкнеться над заклятими головами смоленське болото
що пімсті й руку здіймати не треба
тоді сяде пімста у місячне човенце
та й обернеться перемогою
і Дніпро потече як і вічно тік
з кряжу до моря
а найостанніша бочаровська баба
яка спала і з усіма до болота не йшла
з лихою кров’ю не говорила
встане змучена з печі підніме дитину з горшка
наварить голодної юшки
усіма забута — та й добре
Übersetzung ins Russische
***
Елене Фанайловой
днесь Днепр отнесет вражью кровь
в смоленские топи
и сойдутся все бабы бочаровские
двадцать шесть душ живых
и еще двадцать две ни живые ни мертвые
говорить с тою кровью
ни песка там нет ни лужка тонь да трясина
да мгла да снизу студеная зыбь
и увидят бабы бочаровские что кровь немая
ничего не слышит ни о ком сказу не сказывает
только рябь раскоряченная тою кровью идет
да пули выпученные из нее выпрыгивают
красноперые будто окуни
будят зловоние в недрах
а у каждой бабы дома
кол с одним горшком – посреди двора
двор с одним горшком – вокруг кола
под горшком один гнилой стебеленок
на горшке один голодный ребенок
(або не один)
обойдут бабы бочаровские
смоленские топи
перепачкают кровью руки ноги
и немного головы изнутри
ведь у них где кровь там и песня
и завоет баба бабе
двадцать шесть душ живых
и еще двадцать две ни живые ни мертвые
и так до вторых петухов (але наших, вкраїнських,
бо там, при болоті, ні на мочарах ні по селах
ні півнів, ні півників не бува)
В этот час из черной топи
Из несытой крови
Выйдет белая фигура
Да в венце терновом.
Не русалка мать родную
Ищет среди ночи.
Не утопшая дивчина
Под луной хохочет.
И не ведьма над водою:
То расплата ходит,
И сама она не знает,
Что с ней происходит.
Месть случается однажды
И на смерть карает.
Но расплата хуже мести
Врага пресмыкает.
Вражья кровь гниет меж топи,
Стынет – в Черном море.
Белая фигура – в скорби,
С гневом в лютом горе.
Гнева праведного надо,
Чтоб меньше скучалось,
Чтобы днем и ночью всюду
Нечисть побеждалась.
увидят бабы бочаровские
эту фигуру белую бледную
и подумают что это спешившийся всадник
а за ним бледный же зеленоватый конь
отверзающий зев и вопиющий: “Подойди!”
и станут бабы бочаровские перепачканные кровью
в самую топь забредать
выть кричать своей Смерти а нашей пімсті расплате отвечать
что им эта кровь как тридевятая вода из тридесятого царства
какие-то буряты чеченцы якуты мордва ингуши
(хоч мордва, тобто мокша, і ерзя — це якраз сусіднє від них болото)
и что говорить они больше с той кровью желать не желают
ну а расплата — как оно иногда с расплатой бывает –
станет ходить молчать и бабам бочаровским удивляться
(бо ті хоч і на болоті, а всі в шубах)
Расплата как немая бродит.
В болотах мертвый Днепр, худой:
Ветр в Украине верховодит,
Развеяв тучи над водой.
Здесь – с неба месяц светит оком
Над грязью сплошь с кровавым соком,
Вокруг, как в ухе, все молчит.
Но вдруг — из твани повсплывали,
Тех баб младенцы, хохоча –
Из недр болота, не с Днепра
Кричат: «Погреться нам пора!»
Вопят: «От скуки мы устали!
Взошло уж солнце!» Стон сыча.
Загоготала нехристь… Брезжит.
Над топью вскрики, гам, галдеж.
Бегут, Орда их словно режет,
К тем бабам… Те — молчат… Так что ж…
захотят бабы бочаровские похватать на руки своих детей
но кровь принесенная Днепром в верховья от себя не отпустит
третьи петухи пропоют
и сомкнутся над заклятыми головами смоленские топи
так что расплате и руку поднимать не надобно
и тогда сядет наша пімста расплата в лунный челнок
в місячне човенце
и превратится в победу
и Днепр потечет как и вечно тек
с кряжа к морю
а самая последняя бочаровская баба
которая спала и с остальными к болоту не шла
со злою проклятой кровью не говорила
встанет измученная с печи подномет ребенка с горшка
наварит голодной ухи
всеми забытая — вот и ладно
von Viktoria Mironova
Übersetzung ins Deutsche
***
Für Elena Fanajlova
Heut wird der Dnjepr das Feindesblut
in die Smolensker Sümpfe tragen
und alle Bočarover Weiber werden zusammenkommen
sechsundzwanzig lebende Seelen
und noch zweiundzwanzig weitere weder lebendig noch tot
zu sprechen mit diesem Blut
keinen Sand gibt es dort, keine Wiese nur ein Moor
und Dunst und ein kaltes Strömen von unten
und die Bočarover Weiber werden sehen, dass das Blut stumm ist
und nichts hört und von niemandem etwas erzählt
nur das vom Blut gespreizte Gekräusel im Wasser
runde Kugeln quellen aus ihm hervor
rotflossig wie Barsche
wecken Gestank aus den Tiefen
jedes Weib hat zu Hause
einen Pflock mit einem Topf – mitten im Hof
einen Hof mit einem Topf – um den Pflock
unter dem Topf ein fauler Stängel
auf dem Topf ein hungriger Bengel (oder mehr als eins)
die Bočarover Weiber werden herumgehen
die Smolensker Sümpfe
werden ihre Hände und Füße mit Blut beschmieren
und ein bisschen den Kopf von innen
Denn wo Blut ist, da ist auch ein Lied
und Weiber klagen mit Weibern
sechsundzwanzig lebendige Seelen
und zweiundzwanzig weitere, weder tot noch lebendig
und so weiter bis zu den zweiten Hähnen (aber unseren, den ukrainischen
denn dort, im Sumpf, auf den Feuchtwiesen und in den Dörfern
gibt es weder Hähne, noch Fette Henne).
In dieser Stunde wird aus dem schwarzen Sumpf
Aus dem ungestillten Blut
Eine weiße Gestalt auftauchen
Mit einer Dornenkrone.
Keine Meerjungfrau
Die nach ihrer Mutter sucht mitten in der Nacht.
Keine ertrunkene Jungfrau
die unter dem Mond lacht.
Und keine Hexe über dem Wasser:
Hier geht die Vergeltung,
Und sie selbst weiß nicht
Was mit ihr geschieht.
Die Rache geschieht einfach eines Tages
Und straft zu Tode.
Doch Vergeltung ist schlimmer als Rache
Der Feind kriecht zu Kreuze.
Des Feindes Blut verfault im Sumpf,
Erstarrt – im Schwarzen Meer.
Die weiße Gestalt – in Trauer,
Mit Zorn im grimmigen Kummer.
Gerechter Zorn ist vonnöten,
damit weniger gelitten wird,
Damit Tag und Nacht überall
Das Böse besiegt wird.
die Bočarover Weiber werden erblicken
die blasse bleiche Gestalt
und denken, es sei ein eiliger Reiter
und hinter ihm ein fahles grünliches Pferd
das seinen Schlund öffnet und wiehert: “Komm her!”
und die Bočarover Weiber, blutüberströmt,
werden tief hineinziehen in den Sumpf
heulen und wehklagen über ihren Tod und um der Vergeltung zu antworten
dass dieses Blut wie Zauberwasser aus dem Märchenreich sei
irgendwelche Burjaten, Tschetschenen, Jakuten, Mordovas, Inguscheten
(obwohl Mordovas, d.h. Mokscha, und Jerzya – das ist ja der Sumpf neben ihnen)
und dass sie mit diesem Blut nicht mehr reden wollen
und die Vergeltung – wie das manchmal mit der Vergeltung ist -
wird verstummen und sich wundern über die Bočarover Weiber
(denn auch wenn sie im Sumpf sind, tragen sie alle Pelzmäntel)
Vergeltung wandelt umher wie eine Stumme.
In den Sümpfen der tote Dnjepr, elend:
Der Wind führt die Ukraine,
Verweht die Wolken über dem Wasser.
Hier – vom Himmel funkelt der Mond mit seinem Auge
Über dem Schlamm voller blutigem Saft,
Ringsum, wie in einem Ohr, ist alles still.
Doch plötzlich – tauchten sie auf aus dem Schlamm,
Dieser Weiber Balge, lachend –
Aus dem tiefsten Sumpf, nicht vom Dnjepr
Schreien sie: “Zeit, uns aufzuwärmen!”
Wimmern: “Wir haben die Langeweile satt!
Die Sonne ist schon aufgegangen!” Die Eule seufzt.
Gackert die Gottlose… Schimmert.
Über dem Sumpf Schreie, Zetern, Gezeter.
Sie eilen herbei, die Horde mordet sie buchstäblich,
Zu den Weibern… Sie – schweigen … Was soll’s…
die Bočarover Weiber werden ihre Kinder auf den Arm nehmen wollen
aber das Blut, das der Dnjepr in den Oberlauf gebracht hat, wird sie nicht loslassen
der dritte Hahn wird krähen
und die Sümpfe von Smolensk werden sich über den verfluchten Köpfen schließen
so dass die Vergeltung nicht einmal die Hand zu erheben braucht
und dann wird unser Zahlmeister[1] Vergeltung sich in einen mondbeschienenen Kahn setzen
in eine Mondfähre
und wird sich in einen Sieg verwandeln
und der Dnjepr wird fließen, wie er immer geflossen ist
vom Gebirgskamm zum Meer
und das allerletzte Bočarover Weib
die geschlafen hat und nicht mit den anderen zum Sumpf gegangen war
nicht mit bösem verfluchtem Blut gesprochen hat
wird erschöpft aufstehen vom Herd
das Kind vom Topf nehmen
wird kochen eine dünne Fischsuppe
von allen vergessen – das ist in Ordnung so.
[1] Metapher für „Tod“ im Volksglauben
von Susanne Frank
Das Beitragsbild ist von Elisabeth Bauer und bildet mit den anderen Beiträgen des Ukraine-Spezials eine Einheit in Form der Fotoserie “Ukrainisches Berlin: Die Stadt als gelb-blauer Symbolraum”.